Сирецький в'язень
Якоб Штейн (його справжнє ім'я) народився 1915 року в бессарабському місті Хотин (Чернівецька область), половину п'ятнадцятитисячного населення якого складали євреї . Чернівці, де мешкала родина Штейн, входили до 1940 року до складу Румунії. Якоб навчався у гімназії, потім рік – у Бухарестському політеху, служив солдатом у румунській армії. На початку війни він працював у майстерні з ремонту радіоприймачів, потім на трикотажній фабриці та нафтобазі.
У січні 1942-го його батьки загинули у Могилів-Подільському гетто. А Якобу за допомогою товаришів, пов'язаних з антифашистським підпіллям, у паспорті та трудовій книжці замість Stein A. Yacob вдалося записати «Стеюк Яків Андрійович», а у графі «національність» – румун.
Проте в червні 1943 року він опинився в Сирецькому концентраційному таборі: приховати справжню національність не вдалося.
Тут, на околиці Києва, у старих казармах, була одна з філій нацистського концтабору «Заксенхаузен», де утримувалися від двох до трьох тисяч осіб, серед яких були євреї, колишні радянські працівники, партизани, підпільники. Табір складався з 30 землянок і був обнесений трьома рядами колючого дроту та проводами зі струмом високої напруги.
Після розгрому під Сталінградом Генріх Гіммлер видав директиву, згідно з якою мають бути ліквідовані всі сліди масового знищення полонених та мирного населення. Відповідно до цієї директиви у Берліні Головне управління імперської безпеки для України, Білорусії та Польщі розробило так звану «Акцію-1005», її завданням було розрити поховання, витягти трупи та спалити їх. Для цього вирішили використати ув'язнених довколишніх таборів, у тому числі Сирецького.
Ніхто не знав, звідки з'явився цей старий чоловік, прозваний у Сирецькому таборі «Дядей Ванею». Він умів гадати по долоні. Стеюку він сказав:
– Бачу твою лінію життя. Жити тобі до 65 років. Будуть у тебе дві дружини та будуть діти.
Але поки що «лінія життя» Якова Стеюка вела в Бабин Яр.
Трагедія Бабиного Яру
Так називалося урочище на околиці Києва, величезний рів завдовжки близько 2,5 кілометра, а завширшки до 500 метрів – місце загибелі та поховання кількох сотень тисяч місцевого населення. Точної цифри, яка б вказувала на масштаб цієї трагедії, досі не існує. Але про неї красномовно свідчать такі дані: лише за два вересневі дні 1943 року було ексгумовано та спалено 33 тисячі 771 людину.
У серпні 1943 року серед 100 ув'язнених із Сирецького табору Яків Стеюк був направлений для роботи в Бабин Яр. Пізніше на допитах в органах НКВС він розповів: «Після прибуття в Бабин Яр нам одягли на ноги кайдани, в яких ми залишалися день і ніч. Спочатку ми не знали сенсу та цілей наших земляних робіт. І лише на шостий день, вириваючи яму глибиною близько чотирьох метрів, виявили велику кількість людських трупів, серед яких були жінки, старі та діти. Трупи діставали з ями гаками, частково екскаватором. Цими гаками витягували тіла на поверхню, очищали від землі та складали до кузова вантажівки. Іноді траплялося, що трупи були настільки спресовані, що неможливо було відірвати їх один від одного, і тоді доводилося рубати сокирою. Спеціальна команда – «золотошукачі» – оглядала кожен труп, знімали обручки, обшукували кишені, кліщами виривали золоті зуби, коронки. Траплялися дні, коли бригада набирала до двох відер золотих виробів.
Одного дня Стеюк побачив, як у табір завозять колоди, дрова, бочки з нафтою, соляркою, кам'яні плити та грати з могил поруч розташованого єврейського цвинтаря . Спочатку на дно печі клали дрова, зверху на решітку укладалися тіла головами назовні, наступний ряд - поперек першого, потім знову дрова, і так далі до висоти три метри. Потім обливали соляркою або нафтою та підпалювали. Незгорілі кістки дробили на надгробних плитах.
Таким чином, на одному майданчику спалювалося одночасно близько 5 тисяч трупів. А таких майданчиків за час роботи з 12 до 26 серпня було не менше десяти.
Вдень та вночі в'язні чули канонаду з-за Дніпра. Німці квапили, кричали: «Шнель! Шнель! Бігом!».
В'язні добре розуміли, яка доля на них чекає після завершення страшної місії. Якось Стеюк, який знав німецьку мову, почув від охоронців фразу «Завтра – все» та зрозумів, що втеча – останній шанс. Зі спогадів Якова Стеюка про втечу: “В'язні кинулися до дверей і помчали вгору сходами. У першу хвилину охоронці були розгублені. А потім на вежах застрочили кулемети, пролунали автоматні черги, загавкали спущені з ланцюгів собаки. Я побачив, як поряд упав Федір Єршов, як падали інші в'язні, як їх рвали собаки...". За різними джерелами, у втечі з Бабиного Яру брало участь від 50 до 100 в'язнів. Достеменно відомо, що врятувалися 15 людей.
До звільненого 6 листопада 1943 року Києва слідом за передовими частинами увійшла військова прокуратура, а за нею армійські журналісти. Тоді й відбулася зустріч Якова Стеюка із кореспондентом армійської газети «Мужність» Самуїлом Глуховським, який записав розповідь колишнього в'язня.
Яків пішов добровольцем воювати, був сапером. Стеюк згадував, що після табору, після довгих місяців, коли щохвилини чекаєш на розстріл, небезпечна робота сапера не викликала в нього жодного страху. Він абсолютно не боявся смерті.
Нагороджений медалями. Після війни закінчив технікум та інститут, викладав німецьку мову у школі.
Епілог
Яків Андрійович прожив велике та важке життя, багато працював та навчався. Помер у 1985 році у віці 70 років, проживши на 5 років більше, ніж йому нагадав у Сирецькому таборі в'язень на прізвисько «Дядя Ваня».